Фасад Житомирського заводу огороджувальних конструкцій, виконаний за ескізом Анатолія Шахрая, оздоблений доволі не типовою мозаїкою для радянського мистецтва кінця 1970-х років. Загалом, роботи Шахрая вирізняються геометричністю та абстрактністю, що ще в ті часи називалось «формалізмом». Саме у 1970-ті роки визначення соцреалізму як «мистецтва гуманізму» набуває широкого розповсюдження через полеміку із західними мистецтвознавцями. Це дозволяє партії створити міф про спадкоємність соцреалізму: у єдиному спеціалізованому українському журналі радянської доби «Образотворче мистецтво» саме в цей час виникають статті про «великих гуманістів» Альбрехта Дюрера, Мікеланджело, Тіціана, Рубенса, Філіппо Брунеллескі тощо; головний редактор журналу Спілки художників СРСР «Искусство» Владислав Зіменко у 1976-му році публікує книгу «Гуманізм Мистецтва» (англійською мовою), де визначає радянське мистецтво як точку зеніту довгої гуманістичної традиції, особливо пов’язуючи його з Ренесансом. Окрім цього, представлення соцералізму як «мистецтва гуманізму» уможливлює ведення боротьби із «західною буржуазною ідеологію» через мистецькі категорії: мовляв, радянське мистецтво концентрується на людині та возвеличує її, а західне модерністське її пригнічує та нехтує нею, зображуючи її позбавленою волі «піщинкою» в буремному вирі життя або зовсім ігноруючи її існування.

Тож, відсутність людської постаті на фасаді промислової будівлі є дійсно вражаючою. Шахрай концентрується на формі різноманітних інструментів, уникаючи оповідності, котра була важливим елементом соцреалізму. Відштовхуючись лише від форми, він створює абстрактну геометричну композицію, центр якої акцентує поєднання промислових механізмів. Образне рішення фасаду нагадує роботи митців, які працювали з темами індустріалізації та механізації у 1920-х роках. Кольорова гама мозаїки, зокрема, гра з насиченістю кольорів, яка дозволяє автору збалансувати оздоблений простір, так само резонує з авангардними живописними полотнами початку 20-го століття.